Научен симпозиум с международно участие на тема: „България и Украйна – култура на преломите ( XIX – XXI век )

Трудно е да бъдат сравнявани късните Възраждания на различни национални култури, но все пак в панела „ Възраждане“ ще се търсят сходни типологии – границата на преминаване от един свързан преди всичко с църковната практика език към литература, създавана на жив, търсещ своята нормативност език. Една от хипотезите за общност на процесите в украинската и българска литература е в това, че през този късен възрожденски период се създават жанрови образци, литературата желае да докаже възможностите на нормативизиращия се и развиващ се език , именно чрез постиженията в разплъстяващата се жанрова система.

Краевековието на междата на XIX и XX в. е силно време в стремежите на българската и на украинската интелигенция към еманципация от утилитарно-политическото, към стремеж за предлагане и налагане на “своя дневен ред „ за цялото обществото. Това е великото време на персоналистическите осъществявания в литературата, публицистиката, изкуствата, време на създаване на писателските публични личности. Големият пример в българската литература е битието на кръга Мисъл, но и на редица други , обособили се в публичността, фигури.

20-те и 30-те години на ХХ в. са епоха на големи преломи във всички европейски култури. Това са годините на учестеното редуване на късните модернизми – след символизма, от експресионизма натам. В това отношение украинската литература има ясно обособен поетически авангард, добил литературноисторическо име още в епохата си. В българската литература това не се случва така отчетливо. Тук по-скоро можем да говорим за авангардистични тенденции, които едва сега осмисляме и в литературноисторически план. Но при всички случаи тази епоха действително е преломна и следите от авангардистичния радикализъм се усещат и в следващото десетилетия.

И за българите, и за украинците литературата се оказва това поле на политически противопоставяния, които бележат особено 60-те, 70-те и 80-те години на ХХ век. Алтернативното осъществяване в литературата се възприема от блюстителите на соц.режима като покушение към основополагащи норми не само на соц. реализма, но и на самото живеене в духа на комунистическата идеология и практика. Естествено и в рамките на самата соцреалистическа литература също се откриват високи художествени постижения – дори и когато литературните текстове са поразени от нормативност и идеологическа фразеология.

Наред с всички други драми след падането на комунистическата система, след рухването на Берлинската стена, след разпадането на социалистическия лагер, полето на литературата бе разтърсено от мощния прелом, осъществяван повсеместно от постмодерното литературно и философско мислене. И украинската, и българската литература имат в това отношение своите високи образци. Писатели като Юрий Андрухович и Георги Господинов вече се мислят като нови класици, но те съвсем не са единични фигури и в поезията, и в белетристиката, и в есеистиката, и в документалистиката. Постмодерното се разгърна и наложи дори и при по –традиционни автори - като форми на съграждане на художествения .текст с използване на пастиша, колажа, пародията, с обговаряне на реални персонажи от публистичността, с мистификационно разиграване на фигури от миналото – чрез въвличането им в необичайни съвременни ситуации и прочие, и прочие. Вероятно и в украинската литература пристъпът на постмодерното в някаква степен вече е овладян от по-класическите форми на писане ( така, както преди това се бе случило и при късните модернизми с туширането на авангардисткото). Но може би точно сега е времето постмодерните преломи да бъдат осмислени литературноисторически.

Порівнювати пізні Відродження різних національних культур важка річ, але все ж таки в секції «Відродження» шукатимуться близькі типології – границю переходу з одної мови, яка пов’язується передусім з церковною практикою, до літератури, написана живою мовою, яка намагається знайти свою нормативність. Одною з гіпотез про спільність процесів в українській і болгарській літературах є обставина, що в цьому пізньому періоді Відродження створюються жанрові зразки, література бажає доказати можливості мови, яка установлюється і розвивається саме завдяки досягненням у розшаровуванні жанрової системи.

Період на границі XIX і XX ст. – значимий час щодо стремлінь болгарської й української інтелігенцій до емансипації від утилітарного-політичного, до стремління пропонувати й утвердити «свій порядок денний» для усього суспільства. Це значний час персоналістичних реалізацій в літературі, публіцистиці, мистецтвах, час здійснення письменницьких публічних осіб. Великий приклад в болгарській літературі – буття кола Мисл, але й багатьох інших фігур, які виокремились серед прилюдності.

20-і та 30-і роки ХХ ст. позначають епоху великих зламів в усіх європейських культурах. Це роки частого змінення пізніх модернізмів – після символізму, від експресіонізму. У цьому відношенні в українській літературі є виразно відокремлений авангард, який добув літературноісторичне ім’я ще в своїй епосі. В болгарській літературі це не відбувається так чітко. Тут скоріше можна говорити про авангардні тенденції, які аж тепер осмислюємо й в літературноісторичному плані. Але у кожному випадку ця епоха дійсно зламна і сліди авангардного радикалізму відчуваються й у наступних десятиліттях.

І для болгар, і для українців література виявляється тим ґрунтом для політичних протиставлень, які відзначають особливо 60-і, 70-ті та 80-ті роки ХХ ст. Охоронці соцрежиму приймають альтернативне здійснення в літературі як скошування основних норм не тільки соціалістичного реалізму, але й самого життя в дусі комуністичної ідеології й практики. Певна річ, і в межах самої соцреалістиної літератури можна також знайти високі художні досягнення – навіть коли літературні тексти вражені нормативністю й ідеологічною фразеологією.

Разом з всіма іншими драмами після падіння комуністичної системи, після зруйнування Берлінського муру, після розпаду соціалістичного табору, поле літератури було уражено могутнім зламом, здійснюваний повсюдно постмодерною літературною і філософською думкою. І українська, і болгарська література мають свої високі зразки в цьому відношенні. Письменників як Юрія Андруховича і Георгія Господинова уже вважають за нових класиків, але вони зовсім не єдині фігури в поезії, в белетристиці, в есеїстиці, документалістиці. Постмодерне розгорнулось і утвердилось навіть у більш традиційних авторів – як форми створювання художнього тексту з використанням пастишу, колажу, пародії, з обговоренням реальних публічних персонажів, з містифікаторським розігранням фігур з минулого – через їхнє вволікання у незвичайні сучасні ситуації і т.д., і т.д. Ймовірно й в українській літературі приступ постмодерного в якомусь ступені вже утихомирений більш класичними формами писання (подібно до ситуації пізніх модернізмів, які потушили авангардне). Але напевно саме сьогодні настав час, коли постмодерні злами будуть осмисленими літературноісторично.